четвер, 7 травня 2015 р.

Соколовська С. НВК "ЗОШ I-III ступенів №11 ім. Артема - багатопрофільний ліцей" Артемівської міської ради

Соколовская Софья
Артемовский учебно-воспитательный комплекс
 «Общеобразовательная школа I-III ступеней им. Артема» - многопрофильный лицей

АРТЕМОВСКАЯ ТРАГЕДИЯ В ГОДЫ ВОЙНЫ

Война… О многом говорит это слово. Это страдание матерей, сотни погибших солдат, сотни сирот и семей без отцов, горькие воспоминания людей. Иногда задаешься вопросом: неужели человек рождается для войны? Мне не хочется в это верить. Зачем рождаться для разрушения? Человек приходит на этот свет, чтобы познать мир в любви, гармонии, созидании. Великая Отечественная война – это огромная душевная рана в сердцах наших людей. Началась эта страшная трагедия 22 июня 1941 года, а закончилась – 9 мая 1945 года.
Я хочу остановиться на одной из самых страшных страниц этой войны – Холокосте. В Европе погибло  6 миллионов еврейского населения, а в Советском  Союзе, где  до войны проживало около 3 млн.евреев,  их было уничтожено  70%  - более 2 миллионов [4].
Большая  трагедия  произошла в годы Великой Отечественной войны в городе Артемовске  Донецкой области (до 1924года - Бахмуте), где всегда жили люди разных национальностей [3].
31 октября 1941 года действующие части немецкой армии заняли наш город. Эта оккупация длилась 22 месяца, которые были переполнены смертями жителей города. Приблизительно четверть населения на это время составляли евреи, которых немцы ненавидели больше всего. В  Артемовске,  как  и в других местах на оккупированной территории вершилась  величайшая трагедия и величайшее преступление  ХХ века – геноцид против евреев.  [1]
Комендант города майор фон Цобель с цинизмом приступил к выполнению задания  вермахта – уничтожить  евреев  города. Был разработан  план  уничтожения, назначено место, время, способ  оповещения, определены меры по захвату всего еврейского населения. 19 ноября 1941 года  Цобель  издал приказ, согласно которому, каждый еврей города должен был зарегистрироваться в комендатуре и носить специальную повязку на правой руке «белую повязку в три пальца  шириной». Еврейское население использовалось на самых  тяжелых работах под присмотром полиции. 
 7 января в газете «Бахмутський вісник» было напечатано объявление:
« ОБРАЩЕНИЕ К ЕВРЕЯМ БАХМУТА
 В целях изолированного размещения, все евреи г.Бахмута, мужского и женского полов, всех возрастов, должны в пятницу 9 января в 8 часов утра собраться в помещении бывшего железнодорожного НКВД в парке» [2].
Утром, 9 января, народ шел к парку. Шли к назначенному пункту известные в городе врачи, учителя, ремесленники. Много было стариков, женщин  с малолетними и грудными детьми на руках.
Знали ли обреченные куда их ведут, что их ожидает? Большинство верило, что их будут переселять в другие места, считая, что все-таки немцы цивилизованная нация [2].
 11 января город наполнился плачем и криками. Это был день казни.
Свыше 3-х тысяч  людей  живьем замуровали  в штольнях алебастровой  шахты, в огромной выработке, именуемой  камерой  № 46. Долго  оттуда слышались стоны, плач.
Из сообщения начальника полиции безопасности и СД от 6 марта 1942 года: «Зондеркоманда 4-В казнила 1317 человек, из них 1224 еврея. Благодаря этим мерам город Артемовск очищен от евреев.В ходе деятельности айнзеац-команды - 5 были расстреляны политические активисты, 144 саботажника и грабителя, а также 1580 евреев. Эта местность  полностью свободна от лиц еврейской национальности…» [2]
5 сентября  1943 года  Артемовск  был освобожден  от оккупантов.
Со временем был найден замурованный проход в камеру № 46. Когда пробили стену и осветили факелами место, то увидели  ужасную и пугающую картину: большой (приблизительно 1000 квадратных метров туннель), который был переполнен трупами. Они были мумифицированы. Они были везде. Они сидели, лежали, они были в тех позах, в которых их внезапно застала смерть…
Эти сведения есть и в материалах Нюрнбергского процесса.
Жителями нашего города среди трупов были опознаны 450 человек.
15 июля 1994 года решением исполкома Артемовского городского совета народных депутатов создан общественный городской штаб «Поиск» для организации поисковой операции: «Вспомним всех поименно». Удалось установить более одной тысячи  имен  артемовцев – земляков,  казненных  фашистами во временно  оккупированном Артемовске. Все они занесены в городскую “Книгу скорби”[5].
На месте камеры №46 12 января 1999 года был открыт мемориал, который назвали «Стеной плача». Он представляет собой скульптурное изображение женщин, символизирующих горе, страдание, скорбь. На груди — колокола, которые не дают памяти уснуть.[6] К артемовской Стене плача, как и к иерусалимской, по еврейской традиции люди кладут маленькие камни: «Живым - живое, мертвым - мертвое…». Из нее всё время сочится вода. А кажется, что слезы невинно замученных детей, женщин, стариков, слезы по безвинно погибшим [7].
Вечная им память [8].
Годы сменяют друг друга, люди живут каждый своей жизнью. Чему война может научить человека? Прежде всего, ценить мир и по-братски объединяться ради него. Война ведь – это не то, что было когда-то и больше не повторится. Война реальна и страшна. Поэтому давайте помнить эту страшную трагедию, чтобы не допускать ничего подобного в нынешней жизни!


Список использованной литературы
1.                Казаков А. Л., Татаринов С. И., Федяев С. В. От черты оседлости к Холокосту. Артемовск, 2002.
2.                Татаринов С. И., Семик Ю. А., Федяев С. В. Евреи Бахмута – Артемовска. – Артемовск, 2001.

3.                Татаринов, С. Й., Федотов, С. А. «Штетл Бахмут — феномен еврейского народа в Донбассе» Харьков, 2013


4.                Эренбург И. Г. Люди, годы, жизнь. В 3-х томах. Том 3 (Книги 6,7). — М.: Текст, 2005. — 627 с.





Валюженич О. ЗОШ І-ІІІ ступенів № 9 Дзержинської міської ради

Валюженич Олександр
учень 10 класу
Дзержинської міської ради ЗОШ I-III ступенів №9
  
УРОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ ЧЕРЕЗ 70 РОКІВ

70 років тому закінчилась найжахливіша та найкровопролитніша війна в історії людства. Ця війна забрала багато життів, та дала людству багато уроків.
Проаналізувавши літературу, пов’язану з Другою світовою війною, головним уроком, можна назвати те, що людство повинно боротися за мир і не допустити початку Третьої світової.
Трагізм війни у тому, що українцям довелося воювати не лише на боці своєї держави, відстоювати права свого народу, свою мову, культуру й мораль, але й воювати  в чужих арміях [2].
Одним з головних чинників, що кинули Європу у вир війни, було підписання 23 серпня 1939р. німецько-радянського пакту. Це одна з найдивовижніших угод в історії людства, яку назвали пактом Молотова-Ріббентропа і яка дала зелене світло Другій світовій війні, що коштувала українському народові величезних жертв і страждань [2].
Тільки згодом, восени 1989р., Другий з’їзд народних депутатів СРСР прийняв Постанову « Про політичну і правову оцінку радянсько-німецького договору про ненапад від 1939року», в якій засудив ганебний зговір двох агресорів [2].
Другий урок у тому, що світова спільнота не повинна допустити знову розвитку фашизму , а також  не допустити розвитку расизму у світі.
Уроки Другої світової війни політика окупаційної влади мала відверто расовий характер. Панівною нацією мали бути німці [1].
Фашистську владу лякала «біологічна сила» українців, яка нібито становила постійну загрозу для Німеччини. У спеціальній директиві «Щодо проведення умиротворення на Україні» від 28 червня 1942 р. командувача групи армій «Південь» говорилося: «У разі виникнення сумнівів щодо правильності вибору заходів,що їх необхідно вжити, треба виходити з того, що найжорстокіші заходи і є водночас найбільш правильними" [1].
Наступним уроком є те, що ми повинні пам’ятати історію, не забуваючи подвиги героїв, та враховуючи помилки минулого, задля кращого майбутнього.
Одним з цих подвигів часів Другої світової - є героїзм шахтарів Донбасу, які пішли до Одеси у наступ на фашистів не маючи зброї! У них були лише шахтарські інструменти: лопати, кирки, молотки та інші [3].
Ця подія була показана у фільмі «подвиг Одеси»і була згадана у книзі І.І.Азарова. Під час свого першого і останнього бою  загинули майже усі шахтарі виконавши свою присягу ліквідувати можливість прориву Румунських військ до Одеси. Вони йшли на смерть не заради нагород та слави,а щоб захистити свою Батьківщину.6 травня 2010 року в Одесі було відкрито пам'ятник мужності і героїзму шахтарів Донбасу.  9 вересня того ж року,на кургані біля Миколаївської дороги поставлено п’ятиметровий пам'ятник шахтарю у смугастій тільняшці[3].
Наступний урок - ми повинні поважати літніх людей, а також тих хто був учасником тих подій, бо вони окрім свого безцінного досвіду дарували нам свободу від фашистських загарбників, боролися за краще майбутнє своїх нащадків. З кожним роком ветеранів Великої Вітчизняної стає все менше,і краще дізнатися про жахливі події того часу стає все важче. Я поспілкувався з так званою«Дитиною війни» Юлією Афанасьєвою Сергієнко.[4]  На початок війни їй було 11 років. Через війну вона втратила оселю, та увесь час жила з матір'ю у незнайомих людей. Згодом вона оселилася у родині Кримських Татар, де прожила до кінця війни. Також, я мав двох прадідів, їх звали Микола Андрійович  Валюженич  і Федір Лаврентійович Димченко. Нажаль, з прадідом Федором я не зміг поспілкуватись,бо він помер ще до мого народження,а ось з Федором я спілкувався, коли був ще маленький.[5] Із розповіді батьків я дізнався, що дід Федір під час війни був сапером, і під час одного з розмінування втратив ногу.  З розповіді діда Миколи я пам'ятаю,що він був капітаном полку. Під час бою він із своїм полком був оточеній великою кількістю ворогів,але під його керуванням вони змогли перемогти,і за перемогу у нерівному бою йому було вручено орден «Олександра Невського» [5].
Люди почали розуміти, що на ворожнечу йде у відповідь ворожнеча. У войовничої держави ніколи не буде все безхмарно. Іоан Дамаскін  якось сказав: «люди які затівають війну, самі втрапляють у свої сіті».
Я вважаю,що людям потрібно розвивати не військову міць держав,а більше приділяти уваги розвитку  наукових досліджень, освіті, щоб люди нарешті стали не просто домінуючим видом на планеті,а тими хто поважає усе живе,бо ця планета наша, ще на довгі роки і ми не повинні разом із природою винищувати собі подібних. Згодом, можливо, зникнуть расові і релігійні конфлікти, і тоді люди зможуть зажити у мирі та злагоді.


СПИСКИ ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1.Грицак Я. Й. Нарис історії України: формування модерної укр. нації 19-20ст.:[Навч. посібник для учнів гуманіт. гімназій, ліцеїв, студентів іст. Фак.. вузів, вчителів.]- К.: Генеза, 1996.-360с. –С.228-229.
2. Дмитрук В. Г. Вони боролися за волю України. – Вид. 2-ге, зм. і доп. - Луцьк: ВАТ « Волинська обласна друкарня», 2009.-724с. С.-643.

          3. Подвиг 250 донецких шахтеров при обороне Одессы -infoodessa.comdonetskikh-shakhterovodessy.html

          4.Юлія Афанасьєва Сергієнко, 1933 р. народження, м Дзержинськ, бесіда тривала 1 годину, запис зроблено 28 березня 2015 р.


          5.З власних спогадів та домашнього архіву.

Гридин Р. ЗОШ І-ІІІ ступенів № 4 Димитрівської міської ради

Гридин Роберт
Димитровская ОШ І-ІІІ ступеней № 4

УРОКИ ВТОРОЙ МИРОВОЙ ВОЙНЫ ЧЕРЕЗ 70 ЛЕТ

Войны были всегда, у них были разные причины, поводы, но итог известен – это смерть, смерть невинных людей, страдания и  потери. Вторая мировая война не исключение.  Она была и есть по сей день самой тяжелой из всех воин, когда- либо пережитых нашей Родиной.  Она принесла материальные убытки, забрала множество жизней и её причиной было расширение сферы влияния отдельных стран[5].
Вот и сейчас прошло 70 лет со дня начала Второй мировой войны  а люди так и не научились в полной мере оценивать весь ужас этого слово «война». Мы перестали чтить память предков и стали забывать их доблесть и славу. Мы вспоминаем о войне лишь в канун праздника 9 Мая, а ведь эти подвиги и жертвы нужно помнить постоянно. Мы должны задумываться об итогах войны и об её уроках.
Тысячи людей прошли через войну, испытали ужасные мучения, но они выстояли и победили. И живы еще те люди, которые в тяжелейших боях защищали Родину. Война в их памяти всплывает самым страшным горестным воспоминанием. Но она же напоминает им о стойкости, мужестве, несломленности духа, дружбе и верности.
Даже сейчас меня восхищает желание людей защитить свою страну. Не смотря на возраст, а многие ребята, которым еще не выполнилось 18 лет, приписывали себе года и шли на войну только с одной целью – защита от врагов. В.М.Бокун вспоминал: «Я добился, чтобы меня зачислили в истребительный батальйон, хотя на тот момент мне не было 18 лет. В 1942г. меня направили в г. Очамчири, а спустя месяц – на фронт, в 5-ю гвардейскую бригаду 381-го полка 44-й армии 2-го Украинского фронта. В ноябре 1942 г. я был контужен, меня посчитали убитым. Я попал в плен, фашисты отправили меня в лагерь, но я оттуда бежал»[1].
 Вряд ли сегодня найдуться добровольцы, готовые пожертвовать собой ради мира или приписать себе лишние года.
Опыт  Второй мировой войны убедительно свидетельствует о том, что империализм является источником военной опасности, чиновником развязывания воин современной епохи. Порождение империализма стал фашизм, который и по сей день восстанавливает всю свою мощь, чтобы осуществить все свои планы , нереализованные во время Второй мировой войны. Я считаю, что именно американская и английская монополия сыграла важную роль в укреплении военно- экономического потенциала фашизма. Для чего им это надо было? Да для того, чтобы полностью развалить и уничтожить СССР. Об этом свдетельствует документ, подписаный директором ЦРУ Аленом Даллосом[4].
Важнейший социально-политический итог таков, что в результате разгрома германського фашизма, его сателлистов и японського милитаризма международный империализм потерпел крупнейшее поражение. То есть, их планы были полностью сокрушены и отброшены на свалку.
Итоги минувшей войны свидетельствуют о непреодолимой силе социализма и о величии марксималенинизма. В послевоенные годы мир наблюдает открытый американський империализм. Его политикой является навязывание миру «холодной войны». США размещает ядерное оружие в Европе, не задумываясь о последствии его использования. Ведь сброс ядерного оружия на Хирасиму и Нагасаки показало его истинную мощь. Я считаю,что использование ядерного вооружения это преступление против человечества и все должны от него отказатся навсегда[6].
По моему мнению, борьба с военной опасностью должна вестись мирными путями, чтобы никто не пострадал. Ведь и в наше время царит угроза Третьей мировой войны. Конфликты возникают все чаще и чаще и потому странам нужно учитывать все факторы, обеспечивающие безопасность: политические, дипломатические, экономические, идеологические, информационные и оборонные[7].
Так какие же уроки Второй мировой  я подчеркнул для себя? Моё мнение такого: не всегда побеждает та сторона, которая нанесла первой удар, а именно Германия, проходя по триста тисяч киллометров в день, прорывая фронтове линии с помощью тактики Гейнца Гудериана и думая о скорой победе, а та, которая умело использует свой потенциал.
 Исходя из взглядов Гейнца Гудериана основная перспектива в будущей войне принадлежала именно танкам, при их правильном использовании , являлись в то время самым лучшем наземным средством для проведения наземных операций[3]. Но даже танки не пугали наших солдат. Из воспоминаний ветерана Второй мировой войны Голика В.Н.: « Взвод автоматчиков совместно с взводом танков выполнял задачу головного дозора или разведку боем. Вот почему взвод после каждого боя пополнялся. Мотострелковый батальон совместно с танками – это была сила, с которой и фашисты считались, они отказывались брать в плен…»[2]
Мы должны решать все проблемы мирными путями, ищя компромисы и идя на уступки во имя мира на земле. Война не должна бать главным способом решения конфликтных ситуаций. И если так случится, что мы вынуждены будем учавствовать еще раз в войне, то мы должны понять, что земля на которой мы живем это наша земля и для её защиты нужно жертвовать собой как это делали наши деды. Так из воспоминаний родственников Мельника Романа Гавриловича и Мельника Бориса Романовича: «В 1944 году жена Елена Лаврентьевна получила сообщение про то, что Мельник Р.Г., мужественно выполняя свой долг перед Родиной, погиб в жестоком бою. А после пришла повестка на сына Бориса. Елена Лаврентьевна не могла даже похоронить своих родных – они погибли…Мы, правнуки и внуки наших прадеда и деда, гордимся ими, как людьми, которые не жалея сил, здоровья, отдали свою жизнь за нас, за следующие поколения людей. Вечная им пам'ять!»[8].
К  сожалению, какой бы ни была чудовищной и кровавой Вторая мировая  война люди так и научились делать необходимые выводы, о том, что нет ничего ценнее и важнее, чем жизнь человека. И что деньги, мировые запасы, нефть и золото — это не главное. Но люди-эгоисты, человеческая жизнь для них ничего не стоит, ибо люди постоянно гибнут и смерть стала своего рода — разменной монетой, как не ужасно это говорить. Прошло 70 лет после окончания Второй мировой войны и люди стали совершенно другими. Их ценности и приоритеты кардинально поменялись. Раньше для человека важна была Родина и благополучие страны, сейчас же личная выгода превыше всего. Если проанализировать прошлое и нынешнее поколение, то можно сделать чудовищные выводы. Если деды, шли на фронт не жалея себя, то совсем необязательно, что внук этого же героя в наше время поступил бы также.
Я надеюсь, что Вторая мировая война останется последней мировой войной в истории человечества. Иначе мы не переживем еще одну войну. Если все страны применят ядерное оружие, то наша планета погибнет от радиации и мало кто выживет.
Наша победа не была исторически предопределена, она была завоевана в упорной борьбе, ценой жизни людей. Мы обязаны помнить тех, кто отдал жизнь за нас, за возможность жить дальше и не повторять ошибки прошлого.

СПИСОК ИСПОЛЬЗОВАННОЙ ЛИТЕРАТУРЫ

1.Бокун Владимир Михайлович, 1923 г. Рождения, г. Димитров, воспоминания из школьного уголка славы.
2. Голик Владимир Никитович, 1923 г. Рождения, г. Димитров, воспоминания из школьного уголка славы.
3.Гудериан Г. Воспоминания солдата. Смоленск, «Русич», 1999. с.380-390
4. Документы и материалы кануна второй мировой войны. 1937-1939. М.,1981. Т.2
5. История Второй мировой войны 1939 - 1945. В 12 томах. Т. 12. М., - 1982. с. 13 - 21, 33 - 37.
6.  Г. Куманев . Наш вклад в победу над фашизмом: правда и вымыслы. //Ориентир. - 2006. - № 7.
7.  Г. Куманев . Подвиг и подлог: страницы Великой Отечественной войны 1941 - 1945 гг. М., - 2007 - с. 336 - 351.

8.Мельник Катерина и Мельник Алексей, г. Димитров, воспоминания о деде и прадеде из школьного уголка славы.

Рудік Ю. Олександро – Калинівська ЗОШ І – ІІІ ступенів Костянтинівської районної ради

Рудік  Юлія
учениця 9 класу
Олександро – Калиновської  ЗОШ І – ІІІ ступенів
 Костянтинівської районної ради

Уроки Другої світової війни через 70 років.

Друга світова війна – справжня життєва історія, наша спільна пам'ять про тих, хто залишився в землі назавжди і хто живе зараз поруч з нами. Я вважаю, що для мого покоління – це вічна слава померлим і слава живим героям. У цьому році відзначається 70 років з дня, коли закінчилася Друга світова війна.
День Перемоги… Це свято залишається пам’ятним днем  для мільйонів людей. Жорстокі бої, фашистський полон, втрата близьких, спалені селища і міста – ось ціна Перемоги, як писали українські історики С.В. Кульчицький, Ю.А. Мицик, В.С. Власов [1]. Минули роки, але таке не забувається. Нам, зростаючому поколінню, треба знати і  пам’ятати незабутні уроки історії минулого часу. Про яскраві та хвилюючі сторінки війни я дізналася з уроків історії, з книжок, з кінофільмів, розповідей ветеранів воєнного покоління. Але як зараз пам’ятаю розповідь своєї бабусі про мого прадідуся, Шевченка Івана Григоровича.( Ілюстрація 1)  Юнаком його призвали на фронт. У страшні воєнні роки він визволяв Україну, Польщу, Румунію, Угорщину. Був важко поранений. У госпіталю йому ампутували ногу. Подвиги прадіда були відзначені медалями та орденами. «Найдорожче для мене – це медаль «За Перемогу», - розповідав він, - а для всіх нас, воїнів, найголовніша нагорода у тому, що ми вистояли і перемогли» [2].
 Ми завжди пам’ятаємо подвиги воїнів – визволителів, які захищали рідну землю від ворога, заради життя.
На жаль, неспокійно зараз на українській землі. З болем та сумом ми переживаємо важкий час рідної країни. Мирне небо моєї Батьківщини порушив ворог. Бійці АТО захищають свою Батьківщину, свій народ, борються за мир на рідній землі.
Що ми повинні для миру зробити?
Треба навчитись  один одного любити
Та для майбутнього країни жити.
Ми, українці, дуже бажаємо миру нашій країні. Мир та майбутнє – назавжди з нами.
Чому нас навчають роки війни минулого часу?
·                   Не залишатися байдужими до того, що відбувається в нашій країні.
·                   Вчитись так, щоб набуті знання знадобилися моїй Батьківщині.
·                   Ми повинні об’єднатися і вірити в майбутнє своєї країни.
  Я - за мир, за рідну землю, за Україну!
 Хай мудрість та доброта стане кожному з нас девізом в житті!
 Хай мир та злагода панують на нашій землі! 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Кульчицький С.В., Мицик Ю.А., Власов В.С.
    Історія України: Довідник для абітурієнтів та школярів загальноосвітніх
    навчальних закладів. – К.: Літера ЛТД, 2008.- С. 404 -405.
2. Шевченко Галина Василівна, 22.12.1950 р. народження, с. Олександро -

    Калинове, бесіда тривала 2 години, запис зроблено 17 квітня 2015 р.

Клішина К. ЗОШ І-ІІІ ступенів № 25 з профільним навчанням Краматорської міської ради

Клишина Кристина,
ученица 11 кл.
Краматорской общеобразовательной школы
І-ІІІ ступеней №25 с профильным обучением
Краматорского городского совета

УРОКИ ВТОРОЙ МИРОВОЙ ВОЙНЫ: БЕРЕГИТЕ В СЕБЕ ЧЕЛОВЕКА

История – это не мертвое прошлое. История = это процесс. События сегодняшнего дня завтра станут историей, не нам ли об этом хорошо известно? Мне кажется, что главной нашей задачей является сделать события сегодняшнего дня как можно лучшей историей.
2015 год… Наша страна, как и весь мир утопает в кровавых войнах, страдает от мучительных болезней. Человечество погрязло во всех смертных грехах. Что же движет обществом, в котором мораль, культура и другие духовные ценности уходят на второй план? «Как странно, как непостижимо играет нами судьба наша!» (Н.В. Гоголь «Невский проспект»)
«Берегите в себе человека», – писал А.Чехов. События на Украине должны заставить нас прислушаться к писателю, поразмыслить над его словами. И я очень рада, что подтверждением существования душевных, отзывчивых, добрых людей является совсем не знакомое нам до недавнего времени направление волонтерство. Я хочу рассказать о волонтере, которого знаю лично, работу которого наблюдаю каждый день. Я хочу рассказать о своей маме – Клишиной Светлане Леонидовне. Она родилась в 1978 году в городе Краматорске. Ее мама работала воспитателем в детском саду, а папа – строителем. В семье также есть сын Сережа, который младше Светы на 6 лет.
«Я не могу сказать, что у нас с детства воспитывалось чувство патриотизма. Или что у меня в комнате висел сине-желтый флаг, или какая-нибудь атрибутика связанная с нашей страной»
Моя мама училась в 20-ой школе, потом закончила Донбасскую государственную машиностроительную академию.
« – Были ли такие моменты, когда тебе приходилось выбирать между Украиной и другой страной?
 – Когда путешествуешь по странам и по возвращению домой, конечно же мечтаешь жить в более богатой и процветающей стране. У меня были моменты в жизни, в основном в школьные и студенческие годы, когда мне не всегда нравилось изучать украинский язык. Даже детей я отдала в русские классы. Предпочтительнее, конечно, был русский язык. Всегда. До того момента, когда у нас произошла война.
– И ты решила стать волонтером. Почему?
– Не все люди могут воевать на передовой, поэтому каждый человек сам выбирает, какую помощь он может оказать в борьбе против агрессора. Я сама воспитываю двоих детей, поэтому не могу взять в руки оружие. Единственное, какой вклад я могу внести, чем могу помочь на данный момент даже не стране, а тем солдатам, которые воюют за нашу целостность, это да, волонтерская помощь»
Что же такое волонтерство?
 Волонтерство это добровольная, сознательная и бесплатная деятельность на благо других, выходящая за рамки дружественных и семейных отношений.      
Кто может стать волонтером?
Волонтером может быть каждый – независимо от возраста, образования, материального статуса и т.п. Волонтерство не может быть принудительным, выполняться с неохотой, тогда оно тратит свой смысл.
Моя мама принадлежит к организации волонтеров, которая не зарегистрирована официально.
«– Мы не считаем нужным регистрировать нашу организацию. Во-первых, на это нет времени. А во-вторых, мы просто делаем это от всего сердца и все.
 – А почему вы решили стать организацией? Что послужило “толчком”?
 – Организации нет. В течение времени появилось определенное количество людей, которых объединила общая цель. Идея пришла после того, как я съездила в Киев. Там мы увидели тележки, которые стояли в супермаркетах, и люди могли класть в них еду, средства гигиены и прочее. Не каждая бабушка, поддерживая украинскую армию, может взять баночку консервации и отнести ребятам на передовую. Или, может, она вяжет носочки, готова помочь, но не знает – куда нести. Поэтому возникла идея поставить тележки, написать, что необходимо солдатам в первую очередь. Таким образом каждый человек может оставить что-нибудь нужное и внести свой вклад в помощь армии. У одного волонтера есть карта в банке, на которую все желающие могут перечислять средства. Потому что в корзину в основном кладут продукты, моющее, носки, а у ребят есть потребность в форме, каких-то приборах. Есть мастерская, где люди собираются, приходят и плетут маскировочные сети. Многие люди помогают по-разному. Некоторые директора кафе, закусочных и обычные люди, которые,  когда ребята ездят на передовую, варят казан борща, плова, пекут пирожки, передают соления для солдат. Чтоб солдаты хоть иногда имели возможность кушать домашнюю еду. Также в Киеве есть волонтеры, печатающие карты местности. Мы связываемся с ними, говорим, какая карта нам нужна, и они передают ее нам.
– А что входит конкретно в твои обязанности?
– Изначально я договорилась с магазинами о размещении корзинок для помощи солдатам. Сейчас один раз в два дня мы забираем еду из корзинок и отвозим их ребятам на передовую.
– Волонтер – сложная профессия, которая требует много сил и времени, не отдавая ничего взамен. Ты согласна с этим?
– Для меня это не профессия, но нужно признать, что волонтер всегда подвергается опасности.
– Быть волонтером – очень почетное звание. Но оно требует моральной поддержки. Получаешь ли ее ты и от кого?
– Я не считаю, что это почетное звание. Это именно призвание души. То, что ты захотела, и ты делаешь. В качестве поддержи, конечно, ты получаешь улыбки и слова благодарности от солдат на передовой, а этого больше. Чем достаточно»

Из разговора с мамой я поняла одну очень важную вещь: «То, что идет от сердца, до сердца и доходит». Нужно делать то, к чему у тебя лежит душа. Правильно было сказано, что волонтер – это состояние души. Я искренне уважаю этих людей. Они не боятся высказать свою позицию и делают добро от чистого сердца. Они герои. И я очень рада, что могу смело сказать: «Моя мама – герой!». Ведь как сказал Фучик: «…герой – это человек, который в решительный момент делает то, что нужно делать в интересах человеческого общества»

Іщенко О., гімназія із загальноосвітньою школою І ступеня Костянтинівської міської ради

Іщенко Оксана Михайлівна
Костянтинівська гімназія
із загальноосвітньою школою  I ступеня


Василь Гайворонський: праця в умовах окупації

         Сучасні виклики суспільства актуалізували проблему колабораціонізму в роки Другої світової війни. На співпрацю з представниками держави-агресора в роки Другої світової війни українців штовхали як суб’єктивні, так і об’єктивні причини. Звинувачені у зрадництві, такі люди часто змушені були шукати прихистку на чужині.  По-різному склалася доля тих синів і дочок  нашого  народу, які в роки воєнного лихоліття  покинули  рідну  землю. В історії  Костянтинівки помітна постать письменника-емігранта Василя Гайворонського, відомого в діаспорі під прізвищем Гайдарівський.          
         Учні Костянтинівської гімназії з 2007 року проводять пошукову роботу в царині повернення незаслужено забутих імені та творчості митця. Поштовхом до організації краєзнавчої роботи послугували дослідження науковців Донеччини В.Оліфіренка [8], В.Просалової [9], Т.Скворцової (Степикіної), Ф.Пустової [10], В.Романька. Мета цієї розвідки висвітлити діяльність Гайворонського в 1941-1943 роках в період німецької окупації міста.    Джерелами дослідження є сторінки німецької окупаційної преси та спогади доньки  письменника.            
          1924 року на Донеччині утворилась Спілка письменників „Забой”, до якої прийняли й В.Гайворонського. Паралельно з літературною діяльністю він працював на заводі скловиробів, потім почав займатися журналістикою, був помічником редактора Бахмутського журналу «Забой».
        У кінці 1933 року В. Гайворонський заарештований, після ув’язнення в Артемівській тюрмі висланий за межі України. Утік і жив, переховуючись, на Кавказі. На  початку 40-х рр.  повернувся до Костянтинівки, працював робітником на скляному заводі. Записи  в  трудовій  книжці  свідчать,  що  письменник  з  16  грудня  1938  року  по  3  лютого  1939  року  працював  на  Слов’янському  толевому  заводі,  а  з  13  березня  1939  року  по  20  жовтня  1941  року – на  Костянтинівському  скляному  заводі. У родинних архівах Гайворонських зберігається профспілковий  квиток  митця,  виданий  8  січня  1941  року.  Внески  сплачені  з  вересня  1940  року  по  серпень  1941  року.  З початком   війни   Гайворонського мобілізують у армію. У грудні 1941 року  повернувся додому з оточення.
          Намагаючись знайти відповідь на запитання про те, що ж спонукало письменника співпрацювати з окупантами, ми переглянули фотокопії примірників періодичних видань Костянтинівки за 1941 – 1943 роки. З’ясувалось, що 25 грудня 1941 року в місті видавалась газета «Костянтинівська вісті». За друк у ній спочатку відповідав редактор А. Цимбалюк (з № 6 від 08.01.1942 року по №119 від 12.03.1943 року), потім – І. Степанченко (з № 124 від 29.05.1943 року по № 131 від 17.07.1943 року), і лише останні номери (з 21 серпня 1943 року по 1 вересня 1943 року) підписані В.Гайворонським як редактором.
         Протягом періоду окупації змінювались зовнішній вигляд та назва газети. Перший номер від 25 грудня 1941 року вийшов під знаком тризуба та грифом, що видає газету місцева комендатура. Із № 25 від 9 травня 1942 року під назвою газети вміщено переклад німецькою мовою, а з № 38 від 21.06.1942 року змінено формат назви: двічі зображений тризуб, назва набрана курсивом. У номері від 10 жовтня 1942 року зазначено, що виходить останній номер газети «Костянтинівська вісті», що в подальшому газета виходитиме в збільшеному тиражі, тричі на тиждень на чотирьох сторінках під назвою «Відбудова» та поширюватиметься в Костянтинівському та Артемівському районах. З 13 жовтня 1942 року газета «Відбудова» виходить без знака тризуба.
         З початком окупації міста нацисти  почали залучати місцеве населення до органів управління: місцевої комендатури, біржі праці, жандармерії, культурних установ. Був серед тих, хто погодився співпрацювати з ними і Гайворонський. Його статей у примірниках газети небагато. У номері від 5 квітня 1942 року вміщена стаття «Христос воскрес!», у якій автор згадує про заборону святкувати Великдень у радянські часи. 12 серпня 1942 року надруковано співчуття родині Гайворонських з приводу смерті батька – Андрія Гайворонського 10.08.1942 року.  З некролога зрозуміло, що в цей час Василь Андрійович обіймає посаду секретаря редакції газети. 29 жовтня 1942 року газета розмістила нарис письменника «Великі пожежі», з якого постає картина відступу радянської армії, коли були знищені основні підприємства міста.        
          Ще одна стаття В.Гайворонського надрукована 28 липня 1943 року й називається «Грунт життя». У ній ідеться про селище Кіндратівка, відоме до війни під назвою «колонія № 1», оскільки там проживали німці-колоністи. Автор розповідає про їхній побут та способи ведення господарства, зауважуючи, що в часи колективізації «німці-хлібороби зникли зі свого села. Частину з них було заарештовано відразу, а частину заслано на загибель у далеких краях» [11]
       Отже, у роки Другої світової війни в Костянтинівці поширювалась періодична преса. Гітлерівці «загравали» з місцевим населенням та підтримували ідею українізації краю. У цей період у місті перебував письменник В.Гайворонський, який раніше працював заступником редактора журналу «Забой» та зазнав переслідувань органів НКВС. Імовірно, що бажання жити в незалежній Україні стало причиною його співпраці з окупантами. Цього вистачило, щоб за іменем Гайворонського закріпилось тавро «посібник ворогів». Він повторив долю багатьох українських діячів,  які помилково очікували від гітлерівців визволення. Тоталітарний режим, під якою маскою він би не ховався, далекий від надання націям права на самовизначення.
       У  повісті  В.Гайворонського  “Заячий  пастух”  є  рядки,  які  найбільш  повно  передають  трагедію  його  душі  й  залишаються  актуальними  для  тих,  хто   покидає  рідну  землю  в  пошуках  кращої  долі: «А  як  трапиться  комусь  залишити  свою  Батьківщину,  то  сумуватиме  за  нею,  поки  житиме,  і  сум  укоротить  такому  життя».

СПИСОК ВикористанИХ ДЖЕРЕЛ ТА  літературИ
1.     Біляїв В. На неокраянім крилі... (Штрихи до літературних портретів західної діаспори). - Донецьк, 2003. - 347 с.
2.     Гайворонський В. А світ такий гарний... / А світ такий гарний... -  Буенос-Айрес, 1962 - с. 119-238.
3.     Гайворонський В. Непрошений гість. / А світ такий гарний... -
   
Буенос-Айрес, 1962. - с. 7-63.
4.     Гайворонський В. Спокута.    Філадельфія, 1991.
5.     Донеччино!   Згадай  своїх  синів!   Слово  землякові  Василю
Гайворонському//Донбас. - 1993. -№ 1 - 2. - С. 134-137.
6.     Задорожня Л.О.  Про В.А.Гайворонського // Василь Гайворонський. Заячий пастух  - Донецьк, 2010 – с.153 - 154.
7.     Матеріали бесід з А.В.Туровською. Бесіди проведені: 14.01.2010р. тривалість бесіди – 1 година; 18.01.2011 р., тривалість бесіди – 1 година.   
8.     В. Оліфіренко. Гайворонський Василь Андрійович: на Донеччині й за кордоном. [ Електронний ресурс] – Режим доступу: http://hatanm.org.ua/index.php
9.     В. Просалова. Дві постаті письменника-експатріанта //  Закордонне українство – Донецьк, 2008 – с. 224 – 232.
10.           Пустова Ф. Д.  Естетичні функції пейзажів у творах В. Гайворонського. // Закордонне українство – Донецьк, 2008 – с. 249 – 260.
11.           Фотокопії періодичних видань міста Костянтинівка з 25.12.1941 р. по 01.09.1943р. – 185 сторінок. 185 сторінок

12.           Ярошевич І. Життєві колізії Василя Гайворонського // Закордонне українство – Донецьк, 2008 – с. 233 -238.

Круковець Д. НВК (ЗОШ І-ІІІ ступенів школа №32 - дошкільний навчальний заклад) Краматорської міської ради

Круковець Дмитро Віталійович
Краматорський НВК (ЗОШ №32-ДНЗ)

КРАМАТОРСЬК, ОПАЛЕНИЙ ВІЙНОЮ

Ось і знову весна… у моєму житті вона сімнадцята. Я йду вулицями свого рідного селища до школи. Її видно здалеку. Чотириповерхова красуня височить над селищем, як корабель в океані. Вдихаю ранкове свіже повітря. Я люблю, люблю тебе, мій краю, твою річку-невеличку, твої ліси, безкраї поля.
Чую дзвінки голоси дітлахів, з усіх куточків селища, неначе струмочки, вони збігаються до школи.
Ось і знову мене зустрічає солдат з суворим обличчям, з похиленою у скорботі головою.  Багато років тому він застиг на п’єдесталі  братської могили на подвір’ї нашої школи.
Я пам’ятаю, як  голова ради ветеранів нашого селища, Корнієнко Євгеній Васильович, на зустрічі з членами гуртка «Пам'ять» сказав: «…без пам’яті минулого немає майбутнього…». 1100 наших сельчан, які мешкали на території Шабельківської селищної ради пішли на фронт. Заходжу до школи. Ось і шкільний музей. Тут зберігається пам’ять  про визволителів селища, про сельчан , і тих, хто залишився назавжди  в нашій землі, захищаючи мій рідний край. Більше 40 років існує шкільний музей Солдатської слави, не одне покоління учнів збирали матеріали до шкільного музею: фотоматеріали, листи, архівні документи, спогади очевидців.
22 місяці та 11 днів тривала окупація мого рідного Краматорська. Людина не вибирає собі Батьківщину, як не вибирає матір. Ми народжуємося, одержуючи разом з життям, як безцінний дар, Вітчизну, материнську ласку, рідну мову. В цей час народилася моя бабуся,    Івченко Ярослава Миколаївна. А у підвалі вулиці Шевченка, на садибі Калашникових, народилася дівчинка Тая, яка й нині працює у школі, є моїм класним керівником та викладає математику. За спогадами багатьох очевидців ці місяці були кривавими, жорстокими.
25 січня 1942 року. Цей страшний день ніколи не забудуть мешканці міста. П’ятсот жителів було розстріляно гестапівцями на Міловій горі. Одна з очевидців розповідає, що бачила взимку 1942 року, як вели на розстріл жінку, на руках якої було маля. Серед розстріляних було дуже багато дітей: 12-річний Вася Корнієвський, 10-літня Люба Александрова, яка загинула разом з батьком і діти Перцевих. Гинули цілі родини. Разом з батьком та матір’ю були розстріляні п’ятилітня Женя та восьмирічна Ліда Кузьменко. Всіх не згадати, але пам’ятати про звірства фашистів необхідно.
Війна. У цьому слові біль і розпач матерів, стогін поранених, плач сиріт. Одні з болем скажуть: «Війна, які гіркі спогади про неї». Другі – з підлітковим максималізмом: «Знову про війну, як це було давно». На найвищому пагорбі міста височить обеліск. До підніжжя кладу квіти, тихо, але я чую голоси, стогін, плач, постріли.
Місцями розстрілів мирних громадян стали кар’єр Мілової гори, Червоний яр та кам’яний кар’єр біля селища Іванівка. Після розстрілів фашисти підривали породу і заривали трупи.  Знищено було 6000 мирних  громадян.
Дані з акту судової медичної експертизи, що був складений 25 вересні 1943 (після звільнення від фашистів нашого міста):« На северной стороне Краматорска недалеко от дороги, ведущей в Славянск, находился старый глубокий с обрывистыми краями глинисто-меловой карьер. На дне его обнаружено 3 местилища трупов, всего 785 человека... труп младенца, завернутого в байковое одеяльце и пеленки. При разворачивании последних обнаружена распашонка и отдельные косточки» Хто це? Коля Боровик, чи .можливо, Любочка Кордєва, яка народилася у 1942 році. Їх матері були розстріляні, а малюки засипані землею живими. Страшні факти.
Іду вулицями свого селища, поряд із школою знаходиться вулиця ім. Мариніна, хлопця із Татарстану, який загинув за землю Донецьку. Переходжу через місток через річку Маячку, луками біжу до вулиці ім. М.Клушина, який керував батальйоном 5-ї мотострілкової бригади під час визволення Шабельківки. Назустріч з вулиці ім.С.Горгуля до мене біжать знайомі хлопці і дівчата. Його іменем названа дитячо-юнацька організація нашої школи. На півночі селища, біля лісу, красується невеличка вулиця ім.Гребенюка, учня нашої школи, організатора підпільної групи  в місті Дружківка. Фашисти облили його розпеченим металом, а члени підпільної групи були розстріляні.
Помиляється той, хто вважає, ніби підлітковий вік – то тільки підготовка до справжнього життя, яке тільки починається потім, колись, пізніше… Ні, життя вже почалося! Хочеться тисячу разів крикнути : «Ні!» Не можна забувати своїх коренів, не можна забувати  про ті важкі часи, які пережили люди, не можна забувати війну. Хоча б для того, щоб вона не повторилась.

  СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1.     Архівні матеріали шкільного музею бойової слави
2.     Бабкін В.А. Краматорськ опалений війною. – Краматорськ: АОЗТ «АПП», 2003.

3.      Волошина Н.Є. Золота осінь перемоги. – Краматорськ: АОЗТ «АПП», 2003.