Шелягіна К. Билбасівська ЗОШ I-II ступенів Слов'янської районної ради

Шелягіна Катерина

учениця 9 класу

Билбасівської ЗОШ I-II ступенів

Доля, овіяна порохом війни

Коловортний Аким Максимович народився 21 серпня 1925 року в с. Левківка Ізюмського району Харківської області. Батько, Коловоротний Максим Денисович, і мати, Коловоротна Антоніна Павлівна, працювали в колгоспі. Батьки звали хлопчика Яшкою. Через село протікала широка річка Сіверський Донець, де багато часу проводив і Яків. Він любив природу, допомагав батькам, проводив час з молодшими сестрами Даринкою і Катрусею. Змалку був енергійним та непосидючим.

Доріс Яків до юнацьких років, вже мріяв про майбутнє доросле життя. Аж тут - війна. Його батько, Максим Денисович, відразу, у 1941 році пішов на фронт, воював у 178-ому стрілецькому полку стрільцем. Під час війни в боях був двічі поранений. Лікувався в шпиталі № 2616 з 18.10.43р. по 26.03.44 р.

У 1942 р. на територію Харківської області вступили німецько-фашистські війська. Ширилися чутки, що німці зганяють молодь та вивозять до Німеччини. Якову на той час ще не виповнилося 17 років. Аби уникнути відправки, він разом з юнаками і дівчатами з села зібралися і пішли до лісу на пошуки партизанів. Натомість знайшли військову частину, де пояснили ситуацію. Командувач забрав їх з собою. Яків дуже хотів воювати, як батько, як весь народ Радянського Союзу, тому додав собі років, сказавши командирові, що йому вже є 18 років.

Коли вони дісталися до Ізюму, їх розформували по різних полках. Тут Яків зустрівся з батьком. Скільки радощів, неймовірних почуттів відчув юнак. Йому хотілося до батька, в його 178-ий стрілецький полк, але батько сказав: «Любий сину, залишайся зі своєю частиною, зі своїм 177-им стрілецьким полком. І ні в якому разі не відставай! З Богом!»

З цієї миті юнак полишив дитячі думки і відчув себе дорослим, зібравши всі свої риси воєдино: сміливість, хоробрість, відвагу, цілеспрямованість, рішучість, чуйність до товаришів по зброї. Розпочалися тяжкі бої.

До Левківки німці увійшли навесні 1942 р. Оселялися в хатах місцевих мешканців. Родину Коловоротних теж не оминули. Матері Антоніні доводилося готувати німцям їжу, щоб стволи автоматів не лякали маленьких дівчаток. Були й такі, що співчували жінці, навіть пригощали дівчаток цукром, говорили, що вдома у них теж є «кіндери». Інші на очах у дітей застрелили в будинку теличку, яку тримала мати. Це було жахливо. Одні німці відходили, інші приходили. Одного разу дівчатка Даринка і Катеринка гралися в садочку біля хати, зненацька вибухнула неподалік бомба. Повилітали шибки на вікнах. Цей вибух, крики дітей так налякали Антоніну, що вона ледве не втратила свідомість, але вибігла на крик дітей. Дякувати Богу, вони залишились живими.

Коли почалося бомбардування села, цивільних мешканців евакуювали. Та люди раділи, що нарешті Червона Армія вижене німців з села. Під час бомбардування хата Коловоротних згоріла. Та люди у ті часи були згуртовані, як ніколи, і розуміли становище один одного. Тож односельці надали їм притулок. Одна й радість була на всіх - це звістка від рідних з фронту.

До березня 1943 р. Аким воював у 177-ому західному стрілецькому полку, а з березня 1943 р. до лютого 1945 р. командував кулеметним відділенням 986-ого стрілецького полку. З лютого до липня 1945 р. був командиром відділення розвідки в 177-ому гвардійському стрілецькому полку, з липня до жовтня цього ж року був стрільцем при Центральній комендатурі м. Берліна.

Демобілізувався ЗО жовтня 1945 р. згідно з Указом Президіуму Верховної Ради СРСР від 25 вересня 1945 р. За роки війни Яків був контужений та декілька разів поранений (витяг з воєнного квитка).

З 9 червня до ЗО серпня 1944 р. пролежав в армійському шпиталі, отримавши сліпе кульове поранення у межах правого колінного суглобу та ще декілька легких поранень... У цей період матері Антоніні Павлівні прийшла звістка, що Яків загинув. Товариш написав листа, що сам загорнув його тіло в шинель і поховав. Мати у відчаї стільки сліз пролила, але не вірила в смерть сина. А через місяць прийшов від Якова лист із шпиталю з фотографією. Після цього мати сказала собі: «Він повернеться з війни живим. Так має бути!» Після шпиталю Яків знову повернувся на фронт у вир воєнних боїв. У лютому 1945 р. Акима був поранений осколком біля правої лопатки і правого плеча, знаходився 12 днів у шпиталі. І знову на фронт з єдиним бажанням перемогти ворога. Він зі своїм 177-м гвардійським стрілецьким полком дійшов до Берліну. День Перемоги святкував у Берліні (Додаток 1).

Великий шлях пройшов Аким Максимович до Перемоги над німецько-фашистськими загарбниками. Був нагороджений медалями «За взяття Берліну», «За перемогу над Німеччиною», «За визволення Варшави», орденом «Вітчизняної війни» II ступеню та великою кількістю ювілейних медалей.

Його батько Максим Денисович за хоробрість, стійкість і мужність, проявлені в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками, також був нагороджений медаллю «За відвагу», орденом «Вітчизняної війни» І ступеню та багатьма ювілейними медалями .

З війни додому повернувся батько і відразу до роботи - будувати хатину для родини. З лісу тягали дерево, хмиз. Так і спорудили невеличку хату. Восени 1945 року повернувся Аким. Мати чекала на нього кожного дня і ось одного вечора сиділа біля печі мати з дітьми тільки з однією думкою «Сину, де ж ти є ?». І тут хтось постукав у вікно. Одна думка була у матері: «Яшка!». Вона кинулася до дверей. Це був він. Така радість для всіх: живий, зовсім молодий, і нарешті разом із своєю родиною.

До 1947 року Коловоротні мешкали в Левківці. То були скрутні повоєнні роки. Доводилося багато працювати на трудодні. Родина зазнала й голоду. Вирощене натороді кіньми возили продавати до Слов'янська. У 1947 році вони переїхали в село Красноармшське Слов'янського району Донецької області. Там умови для життя були ліпшими. Вони мали роботу, продукти харчування, побудували будинок. Яків після війни працював в Ізюмі на залізниці помічником машиніста, а в 1948 році переїхав до сім'ї в с. Красноармійське. Пішов працювати на НКМЗ в кисневий цех, а згодом литейником - в мартенівський.

Радів життю Аким. З часом одружився, з'явилася донька Людмила. Ніби все мав в житті для щастя. Тільки рани давали про себе знати, як на тілі, так і в душі. У колінній чашечці залишилася куля, так він з нею і жив. У шпиталі не витягли її, оскільки це не гарантувало, що він зможе ходити. Він був терплячим. Навіть у мирний час не намагався полегшити собі життя, не домагався інвалідності як учасник війни, а працював на рівні з іншими, незважаючи на біль у коліні та руках. Від військкомату отримував путівки до санаторіїв до Словяногірська, Одеси, Слов'янська. Так металургом він пішов і на пенсію з 55 років. І тільки в 1991 році з Ленінграду (Санкт-Петербург) з архіву прийшли документи, які підтверджували, що Коловоротний Аким Максимович є інвалідом II групи Великої Вітчизняної війни. Але на той час він вже був пенсіонером.

Дуже боляче Аким Максимович переживав День Перемоги. Його, як і інших учасників Великої Вітчизняної війни, вітали і з військкомату і представники сільської та селищної ради, школярі, родина. Біля Братської могили влаштовували «польові кухні» для ветеранів. Учасники Великої Вітчизняної війни зі слізьми на очах згадували бойових товаришів .

Аким Максимович був задоволений тим, що в цей день щорічно близькі, рідні, його сім'я, діти, внуки, правнуки були поруч з ним. Вони поважали, любили його як героя, як прекрасну людину з добрим серцем. Він не міг дивитися фільмів про війну, говорив: «Краще того не бачити в житті. В кіно прикрашають події, а насправді все було набагато гірше й страшніше. Біжиш в бою і бачиш розкидані тіла без рук, без ніг. А ще живі просять їх застрелити, а ти переступаєш і йдеш вперед, інакше не можеш».

Ці жахливі картини не раз турбували його вдень і вночі. Стан здоров'я Акима Максимовича погіршувався. Померла його дружина Марія Михайлівна. Донька Людмила забрала батька до себе жити в селище Билбасівку. У 2001 році він пройшов обстеження в лікарні м. Донецька. Діагноз як вирок - рак легенів IV ступеню. Лікарі запропонували операцію. Аким Максимович спитав: «А ви гарантуєте видужання?» Відповідь була: «Ні». Після цього ніякі вмовляння його не змусили зробити операцію. Він мужньо тримався, спілкувався з рідними, знайомими.

У 2002 р. 17 квітня його життя обірвалося.

На долю цієї легендарної людини випали тяжкі випробування - війна, наслідки війни, тяжка хвороба.

Його подвиг - піти на війну в свої неповні 17 років, пройти в боях всю війну й увійти до Берліну з перемогою - заслуговує пам'яті сучасних і прийдешніх поколінь. Наше прохання до організацій, які займаються створенням Книги Пам'яті, внести на її сторінки ім'я Коловоротного Акима Максимовича, 17 серпня 1925 року народження. Пам'ять про нього живе і буде жити в серцях тих, хто знав його особисто чи з розповідей інших.