Дзюба Вікторія
НВК ”гімназія – школа” № 27
Ніщо не повинно бути забуто!
Трагедія
остарбайтерів у роки Другої
світової війни
Друга світова війна - найкривавіша, найжорстокіша та
найбільш масштабна в історії людства. У розумінні багатьох людей Друга світова
війна завжди асоціювалася з фашизмом та нацизмом, що породили концтабори,
єврейські погроми, масові розстріли безвинних людей і низку інших жорстоких
злочинів проти суспільства. Разом с тим, існує і інша історія війни – історія
повсякденного життя людей воєнного часу, яка до наших часів мало відома нам.
Розгортали нацисти свої нещадні злочини
переважно на окупованих територіях. Майже два роки довелося зазнавати
нацистські знущання нашому місту, нашому Маріуполю, бо окупація тривала з 8
жовтня 1941 року по 10 вересня 1943 року. Вже с перших днів німецької окупації
в Маріуполі почалися масові розстріли ні в чому не винних громадян, знущання
над військовополоненими, пограбування населення тощо.
Одним з напрямків окупаційного режиму
було вивезення населення на роботу до Третього Рейху, по суті, в нацистське
рабство. Цей процес переслідував дві мети: по-перше, звільнити з економіки Німеччини її людські резерви для
армії і , по-друге, знищити шляхом найжорстокішої експлуатації сотні тисяч
людей. У Маріуполі процес вивозу людей до Третього Рейха почався у січні 1942 року, коли до міста
приїхала спеціальна вербувальна комісія.
Угон у Німеччину проводився фашистами заздалегідь
розробленому плану та являвся не тимчасовим,
а постійним заходом окупантів. Первісно остарбайтери були
добровольцями, яких вербували
привабливими пропозиціями” добре оплачуваної
роботи” та ін. Важливу роль у цьому зіграв перший лист,
надіслане з Німеччини у 1942 році.
Хтось зумів надіслати звісточку додому з Німеччини – і
агітація утратила усю ефективність, і після першого поїзду людей стали вивозити насильно. Цілими ешелонами
людей відправляли в рабство до Третього Рейха.
За весь період
окупації міста Маріуполя примусова було вивезено близько 50 тисяч мешканців. З них тільки 5 тисяч
підлітків віком до 16 років. В цілому, це був кращий генофонд міста та країни
- здорові дівчата та хлопці.
У Німеччині остарбайтерів, а сааме так позначали людей, насильно вивезених з країн східної
Європи до Третього Рейху в якості рабів, зустріли нелюдські умови: голодний
раціон, знущання, побої, вимоги працювати “до
смерті” та численні вбивства. Лише небагатьом
вдалося вижити і повернутися додому.
Так, наприклад, додому вдалося
повернутися Подобіній( Лишовій) Надії Олександрівні. З її слів: “Я, Подобина, (Лишова), Надежда Александровна родилась в городе Мариуполе в
1926 году. Жила с отцом, матерью и старшей сестрой. В апреле 1942 года явилась
на биржу труда, откуда и была угнана в Германию. Там я попала на завод Беркиш
Меркишес Айзенверк, где работала в разных цехах, так как меня постоянно
переводили. В 1943 году я серйозно
заболела и попала в больницу. Оказалось, что у меня апендицит. Нужна была
операция, но её делать не стали, так как мой хозяин Франц Мецгер не выделил на
это деньги. Через 10 дней я опять вернулась в лагерь. В 1945 году я получила
очень сильный ушиб ноги, не могла ходить. Мне сделали операцию и сразу же
выгнали. У меня началась гангрена. После 9 мая 1945 года я попала в госпиталь
им.Рузвельта, где меня стали лечить. Я заново училась ходить. Когда вернулась
на Родину, пришлось долго лечиться. К нам, узликам, плохо относились и потому.
ни один врач не занимался моим лечением. Через некоторое время поступила в
Московский геолого-разведовательный техникум, но была исключена, так как была
узницей. В 1956 году вернулась в Мариуполь, где в 1989 году мы создали комитет
узников., где я рабо таю и сейчас”
Таким чином, багатьох мешканців Маріуполя було вивезено
до Німеччини на примусові роботи, що спричинило значний підрив генофонду міста.
А доля остарбайтерів була дуже важкою. Вони змушені були жити в нелюдських
умовах на чужині. А по поверненню додому
багато кого з них визнавали зрадником Батьківщини, й на них вже чекали
нові випробування. Були проведені масштабні депортації цих людей з міст постійного проживання до віддалених
регіонів Радянського союза, де їм часто
було відказано в отриманні вищої освіти та дотриманні інших прав радянського громадянина.
Повернувшийся з німецького рабства був духовно і фізично зламан.
Ці люди отримували відмову у прийомі на роботу, та завдяки
особливостям радянського суспільства,
були підверженні осуду. Я хочу завершити віршом, написаним
власноруч.
Эти
люди пережили не малое
Испытаний-
то сколько им выпало,
Как
за душу берёт их история
Вечным
болем она всё окутана.
Вы
скажете:” все же мы люди,
Как
так можно идти брат на брата”
Но увидившись с очевидцями
Вы обнимите их и заплачите.
Эти люди пережили не малое,
Испытаний – то сколько им выпало.
Сколько боли, обид, унижения,
Вместо счастья, улыбок, весельця.
Вы поймёте тога как им было
Семью, Украину бросать…
Нет…не поймёте как было им,
Как им волю пытались сломать.
Немає коментарів:
Дописати коментар